Cтатистика

Друзі сайту





Наш банер


Вхід на сайт



Опитування

Чи відбудеться об'єднання Українських Православних Церков?
 

Неше розташування



Просмотреть на карте большего размера




Історія та сьогодення Друк
Написав Василь Луцький   

   

   Історія монастиря розпочинається з XVIII століття, а точніше з 1747 року,


коли був збудований храм на честь святого першомученика та архідиякона


Стефана. На жаль, до наших часів не збереглася історія побудови та розвитку


цього храму в селі Цапівка. Відомо, що побудував його пан, який також


мав маєток та угіддя в цьому селі, а на пагорбі, в мальовничому місті, з якого 


видно все село, вирішив збудувати дерев’яний храм без жодного цвяха. Так і


сталося 1747 року. Храм проіснував до 1886 року, потім церква згоріла, а за


три роки, в 1889, вона була знов збудована в тих самих розмірах.

   

   Розпочалося буремне 20 століття, часи безбожництва. Храм закрили, там


розмістилась заготконтора, занедбувалась територія, осквернялись могили


священників, які служили в цьому селі, а в 1980 році, храм остаточно


зруйнувала радянська комуністична влада. На жаль, мешканці села


не захистили святиню і дозволили військовій частині розібрати стіни на


дрова, а фундамент розтягнули місцеві безбожники. Звичайно, що Бог


поруганим не буває, і кара наздогнала кривдників Церкви. Військова частина


проіснувала ще 20 років, і «благополучно» розвалилась, а ті, хто розтягував


рештки церкви не мали добра – ні вони, а ні їхні нащадки. Збереглося


передання, що коли кидали дрова у вогонь, щоб приготувати їсти солдатам,


то часто каструлі піднімалися у повітря та перевертались на підлогу. Майже


35 років було запустіння на цьому святому місці.


   Ще на початку 20 століття село Цапівка було приєднано до селища


Вапнярка, вузлової залізничної станції, і стало рахуватись районом цього


селища.

   

   3 листопада 2003 року розпочинається історія відродження рідної


Української церкви на Вапнярській землі. На той час в самій Вапнярці вже


кілька років була збудована одним меценатом та діяла церква Московського


Патріархату. Та велика кількість мешканців хотіла мати свою рідну, зрозумілу


й близьку до серця, церкву, в якій Богослужіння проходять на рідній мові, де


вчать любові до Бога, до рідного краю, повазі до ближнього. І все це та


багато іншого люди знайшли в новозаснованій парафії святителя Миколая


Чудотворця. З початку були дуже важкі часи – служили на квартирі, в хатинці,


лише з кількома іконами. Та настоятель (о. Серафим) та прихожани не


боялись труднощів і поступово, з Божого благословення, парафія зростала та


міцніла.

     

   З 2006 року постало питання про заснування в Вапнярці монастиря. Влада


віддала церкві занедбану та зруйновану будівлю колишньої Цапівської школи


та клубу з прилеглою територією. Все було засмічено, понад 10 машин


сміття було вивезено тільки в перший рік відбудови. З 2007 року життя


парафії та монастиря тісно переплетено і всі спільно розпочали справу


відродження Церкви.

   

   В цьому ж році, 15 вересня, вже був освячений Преосвященним Онуфрієм,


Єпископом Вінницьким і Брацлавським Храм на честь святого преподобного


Феодора, князя Острозького. З цього часу і розпочинається історія монастиря.


А з 2009 року рішенням Священного Синоду (журнал № 32)


благословляється відкриття Свято Феодорівського чоловічого монастиря.


Намісником призначається на даний час вже архімандрит Серафим


(Котляров).

   

   В 2007 році були підведені всі основні комунікації: електрика, вода, газ,


телефон. Був проведений капітальний ремонт всіх будівель, та поступово


добудовується все необхідне для нормальної життєдіяльності монастиря.


Постійно звершуються всі уставні Богослужіння. Люди приїздять до


монастиря не лише з різних районів Вінницької області, але й з інших


областей України та навіть з різних держав. Церква привітно розчинила свої


двері для всіх: і українців, і росіян, білорусів, циган та ін. І всіх єднає один


дах - Українська Помісна Православна Церква і наша спільна держава –


Україна!

   

   В 2011 році була збудована і освячена каплиця на честь святого


рівноапостольного князя Володимира, яка знаходиться в центрі Вапнярки


біля залізничного вокзалу. Вона також, як і монастир, кожного дня відкрита


для всіх, хто бажає помолитись та звернутись до Бога в різних потребах.


   Життя монастиря – це поєднання двох начал: молитви та праці. Саме це і


намагаємось по мірі сил застосовувати в монастирському житті. Не


дивлячись на те, що багато вже зроблено, ще попереду багато планів: треба


добудувати братський корпус, де вже повноправно розмістити бібліотеку, яка


тимчасово розміщена в храмі. В бібліотеці – не тільки вся церковна


періодична преса, яку постійно виписує монастир, але й багато книг, брошур,


понад 500 найменувань творінь святих отців, де викладається православне


віровчення, а також понад 1000 відеодисків про життя монастирів, святинь


християнського світу, художні фільми. Багато літератури та фільмів для


дітей.  Добудовується майстерня з льохом та келарнею.  При монастирі діє


їдальня для нужденних, кожен, хто звертається в монастир отримує


допомогу. При монастирі діє недільна школа та ведуться заняття по


церковному співу.  Постійно ведуться роботи по озелененню території та


займаємось квіткарством: присадибним та кімнатним. Доглядається


монастирський сад та невеликий город. Монастир на зимовий період робить


велику кількість закруток та сушені, щоб було і для потреб монастиря і щоб


когось пригостити.


   На місці колишньої церкви першомученика Стефана з 2014 року планується


розпочати роботи по відновленню скита. Вже оформлена земельна ділянка


площею майже 1 гектар.  Планується збудувати невелику дерев’яну церкву, а


також келійний корпус з трапезною, тваринницькі будови для худоби, а


також мати свій фруктовий сад, ягідник, город та пасіку (див. План


монастиря). Відстань від монастиря (вул. Л. Українки, 40) до скита трохи


більше 1 км, тому насельники монастиря можуть нести послух як в


монастирі, так і в скитові. Звичайно, що на все це просимо Божого


благословення та Божої допомоги. А без Бога Божу справу зробити


неможливо. Не маючи а ні спонсорів, а ні меценатів, які постійно піклувались


би про монастир, Він твердо стоїть на ногах та продовжує


свою ходу по наверненню людей до віри, до заповідей Божих, до витоків


духовності. І ми, насельники монастиря, віримо і знаємо, що без Бога


зробити те що зроблено за 10 років, без Його допомоги і благословення, не


можливо було б зробити! Запрошуємо всіх, хто хоче мати спасіння душі,


приєднуватися до числа монастирської братії та присвятити залишок свого


життя Богові!